|
Литвинов Анатолій
к.е.н., доцент,
Васюренко Лариса
пошукач,
Харківський національний
технічний університет
сільського господарства ім.
Петра Василенка,
м. Харків
РОЗВИТОК ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН ТА
ПРОБЛЕМА ЕФЕКТИВНОСТІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПІДПРИЄМСТВА
Земельні відносини
ще й досі залишаються фактором, що в значній мірі стримує розвиток ефективного
сільськогосподарського виробництва. Виробник сільськогосподарської продукції
працює на землі, власником якої він не є. Зняття мораторію на купівлю-продаж
сільськогосподарської землі, що очікується найближчим часом, лише загострить
проблему. Щоб скласти уяву про її масштаб в межах Харківської області, слід
звернути увагу на такі цифри. Площа земельних угідь тут складає понад 31 тис.
кв. км. За цим показником Харківська область займає 4-те місце в Україні, а за
розміром сільськогосподарських угідь (понад 24 тис.га) - 3-тє. А зважаючи на
місце АПК і в структурі економіки регіону, в структурі споживання населення
регіону, а також і на національному рівні - проблема розвитку системи земельних
відносин набуває надзвичайно важливого значення, як в контексті стримування
нарощування кризових явищ в сільськогосподарській галузі, а з неї — поширення
на економіку в цілому, так і в контекстах забезпечення продовольчої безпеки населення
регіону та в науковому. З нею пов'язана проблема запобігання можливому
погіршенню економічної ефективності сільськогосподарських підприємств у
зв'язку із впровадженням в Україні відносин купівлі-продажу сільськогосподарської
землі.
Історія земельної
реформи в Україні розпочалась практично одночасно із набуттям Україною статусу
незалежної держави у 1991 р. Постанова Верховної Ради УРСР ``Про земельну
реформу'' [1] була прийнята 18.12.1990 р. разом із Земельним кодексом [2].
Відтоді земельна реформа здійснюється на основі зазначеної постанови та із
дотриманням вимог Конституції, Земельного Кодексу та іншого законодавства
України. Подальші дії щодо реформування земельних відносин передбачаються
Державною цільовою програмою розвитку українського села на період до 2015
р.[3], іншими програмними документами.
Основними
напрямками, за якими набувала розвитку земельна реформа стали наступні (згідно
до аналітичної доповіді НІСД [4]): роздержавлення, приватизація, грошова оцінка
земель, паювання земель колективних сільськогосподарських підприємств, видача
сертифікатів на право на земельну частку та державних актів, формування ринку
земель, організація державного контролю за станом, використанням і охороною
земель.
Стосовно динаміки
та темпів проведення земельної реформи можна навести такі цифри. На початок
1992 р. земельний фонд України цілком перебував у державній власності. На
початок 2010 р. у власності держави залишилось 48,5% земельного фонду, а
більшість - 51,4% вже перебувала у приватній власності [5].
На час підготовки
цього матеріалу в Україні, згідно із Земельним кодексом, діє мораторій на
купівлю-продаж ділянок сільськогосподарського призначення, щодо якого
очікується відміна після введення в дію низки спеціальних законів.
З одного боку це
слід розглядати як новий послідовний крок земельної реформи, який розкриває
перед селянами нові можливості. Зокрема, із запровадженням купівлі-продажу
землі вона набуває реальної вартості, яку можна, наприклад, передати в іпотеку
щоб отримати необхідний кредит. Одночасно із цим нарешті вирішується проблема
чи є земля капіталом і чи потрібно її включати до балансу, також вирішується і
низка інших проблем.
Разом із тим,
купівля-продаж землі несе в собі і значні загрози. Найбільш значною з них є
загроза втрати контролю над сільськогосподарськими угіддями безпосередніми
сільськогосподарськими виробниками і похідні з неї — загроза зниження
економічної ефективності сільськогосподарського виробництва, загрози
продовольчій безпеці, територіальній цілісності, інші.
В цьому зв'язку
практичний інтерес має досвід іноземних країн щодо врегулювання земельних
відносин (наводиться згідно дослідження НІСД [4]).
У всіх досліджених
країнах (Великобританія, Литва, Словаччина, Чехія, Болгарія, Угорщина,
Німеччина, Франція, США, Канада, Нова Зеландія, Японія, Італія, Іспанія, інші)
існують обмеження права придбання сільськогосподарських земель у власність.
Такі обмеження запроваджуються за різними ознаками: громадянством,
резидентністю, наявністю спеціальної освіти, цільовим використанням земельної
ділянки. Практично у всіх з них існують обмеження на продаж
сільськогосподарської землі іноземцям або нерезидентам. Фактично в кожній із
досліджених країн існує заборона зміни напрямку використання
сільськогосподарської земельної ділянки. В багатьох з них існують вимоги до
наявності сільськогосподарської освіти у потенційного покупця. Цікавим фактом є
те, що термінову заборону на відчуження набутої сільськогосподарської ділянки
вводять не лише країни, що перебувають у скрутному фінансово-економічному
становищі (наприклад, Болгарія), але і країни із такими потужними фінансами як,
наприклад, Японія.
Обкладання
великими податками вартості, отриманої внаслідок перепродажу земельних ділянок,
а також відкритість документації з планування території і надання у такий
спосіб переваг в отриманні очікуваної вигоди первинним власникам запроваджені у
більшості європейських країн.
Тож, світовий
досвід має стати допомогою та путівником у вирішенні наших проблем, пов'язаних
із створенням ефективної системи земельних відносин. І створення повноцінного
ринку сільськогосподарської землі є лише одним кроком на цьому шляху.
Проте, сьогодні в
Україні далеко не найкращі умови для таких нововведень. Місцеві
сільськогосподарські виробники перебувають у скрутному фінансовому становищі і
є серйозні сумніви щодо того, чи зможуть вони стати власниками землі на якій
працюють. Чи не потраплять вони у феодальну залежність від нових лендлордів,
зв'язок яких із сільським господарством перебуватиме лише в площині контролю за
тим, чи не є замалим рівень орендної плати та чи повністю і своєчасно вона
вноситься?
Втім є й цілком
реальні проблеми, які можна успішно розв'язати із зняттям мораторію на
купівлю-продаж сільськогосподарської землі. До їх переліку слід включити такі:
- Орендарі землі в
більшій мірі зацікавлені в максимізації прибутку в короткостроковому плані,
аніж в середньо- та довгостроковому. Наслідком цього є нехтування
науково-обґрунтованими сівозмінами, заходами, спрямованих на збереження
родючості ґрунтів в довготривалій перспективі.
- Виробники, які
мають у своїй власності землю, не можуть використати її як фінансовий актив. Це
ускладнює їм доступ до фінансових ресурсів і стримує технологічний розвиток
сільськогосподарського виробництва.
- Використання в
сільськогосподарському виробництві переважно орендованої землі із невизначеними
можливостями щодо її надбання у власність стає на перешкоді розвитку виробничої
інфраструктури. Адже її статус також стає невизначеним, що означає неприйнятний
ризик неповернення витрат на створення таких об'єктів.
- Непевність в
обов'язковому продовженні термінів оренди стає на перешкоді організації
крупнотоварного сільськогосподарського виробництва, яке на практиці довело свою
високу економічну ефективність як в західних країнах, так і в колишньому соц.
таборі.
Список використаних джерел
1. Про земельну реформу. Постанова ВР УРСР від 18.12.1990р. №563-ХІІ.
2. Земельний кодекс України. Закон України від 25.10.2001р. №2768-ІІІ.
3. Державна цільова програма розвитку українського села на період до
2015 року. Затв. пост. КМУ №1158 від 19.09.2007 р.
4. Розвиток ринку земель сільськогосподарського призначення в Україні.-
К.: НІСД, 2011.- 29с.
5. М.М. Федоров Земельна реформа і розвиток ринкових земельних
відносин/ Федоров, М.М.// Економіка АПК Міжнародний науково-виробничий журнал. -
2011.- №7.- с.55-59.
| 
