|
Притула Вікторія
здобувач,
Полтавська
державна аграрна академія,
м.
Полтава
СУТНІСТЬ І ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ІНТЕГРАЦІЇ ТА ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ У КОНТЕКСТІ ФІЛОСОФСЬКОГО
УПРАВЛІННЯ СКЛАДНИМИ СИСТЕМАМИ
Дослідження
структури, особливостей формування системи управління та філософії її розвитку
потребує розкриття взаємозв’язків між усіма елементами системи на підставі
певних критеріїв та закономірностей. При цьому одним із базових принципів
розвитку будь-якої системи є діалектична єдність процесів інтеграції та
диференціації.
Загальнонауковим
базисом для інтерпретації сутності диференціації та інтеграції можна вважати
три ключові закони матеріалістичної діалектики: закон взаємного
переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей,
закон заперечення заперечення, які дозволяють довести об’єктивну основу даних
процесів у філософському контексті сприйняття та відображення дійсності.
Якщо
розглядати інтеграцію як рух від множинного до одиничного, а диференціацію як
шлях від цілого до структурованого та розподіленого, то їх суть полягає не лише
в перетворенні однієї величини в іншу, а й у переході якісних змін у кількісні
і навпаки, відповідно до дії закону взаємного переходу кількісних змін у
якісні.
Закон
єдності та боротьби протилежностей відображає фундаментальну особливість
об’єктивної дійсності, котра полягає в тому, що всі предмети, явища і процеси
мають суперечливі моменти тенденції, сторони, що борються і взаємодіють між
собою. Такими суперечливими процесами-протилежностями є інтеграція та диференціація.
Спираючись на думку Геракліта про те, що боротьба протилежностей є умовою
існування «упорядкованого космосу» [3, c. 218], припускаємо, що боротьба таких
протилежностей, як інтеграція та диференціація, є умовою існування та розвитку
«упорядкованої системи».
Сутність
закону заперечення заперечення полягає у відображенні напрямів і форм процесу
розвитку в цілому. При цьому кожен новий ступінь розвитку – це не лише
інтеграційне поєднання позитивного змісту надбань попередніх стадій. Перехід у
вищу фазу розвитку системи також передбачає її структуризацію, спеціалізацію та
диференціацію з метою утвердження якісно нової сукупності елементів, які на
кожному наступному витку спірального розвитку системи, наближаючись, – інтегруються,
а, віддаляючись, – диференціюються. У цьому процесі кожен з етапів ніби
виступає запереченням попереднього, а весь процес розвитку – запереченням
заперечення.
В
якості логіко-методологічної та загальнотеоретичної основи досліджень у сфері
інтеграції та диференціації виступають наукові праці О. Богданова,
Г. Гегеля, Б. Кедова, Г. Павельцига, П. Сорокіна,
Г. Спенсера та В. Енгельгардта.
Так,
В. Енгельгардт у своїй роботі «Інтегратизм – шлях від простого до
складного у пізнанні явищ» [4, с. 103] спробував визначити природу інтеграції
системи. Зокрема, визначивши три ступені інтеграції частин і цілого:
¾ виникнення системи зв’язків між
частинами;
¾ втрата частинами своїх
першопочаткових ідентифікаційних якостей при входженні до складу цілого;
¾ поява у сформованій цілісності
нових властивостей, обумовлених як властивостями частин, так і виникненням
нових систем міжчасткових зв’язків.
Основоположник
теорії організації О. Богданов виділив три фази притаманні «тектологічному
переходу форм», під яким фактично дослідник розумів інтеграцію та
диференціацію:
¾ перша фаза характеризується
невизначеністю, коли система знаходиться в стадії становлення, об’єднання, – інтеграція
прямо не виражена;
¾ у другій фазі здійснюється системна
диференціація, тобто поляризація елементів системи, збільшення їх різноманіття;
¾ третя фаза – системна консолідація
– передбачає цілісне оформлення системи [1, с. 85].
Дослідження процесів інтеграції та диференціації складних систем розкриває
в якості загальнонаукових характеристик ряд їх інваріантних ознак. Значимість цих інваріантних ознак
настільки суттєва, що вони здатні виконувати роль закономірностей інтеграції та
диференціації: 1) універсальність і поліморфність інтеграції та диференціації;
2) нерозривний зв’язок процесу та результату; 3) взаємообумовленість процесів
інтеграції та диференціації; 4) органічна єдність диференційованих частин
цілого.
Універсальність
інтеграції та диференціації обґрунтовується феноменом того, що в світі просто
нема речей чи явищ, які б не мали інтегративних та диференціальних зв’язків. Це у рівній мірі стосується і онтологічної, і
гносеологічної сторони. Поліморфність виражає здатність інтеграції та
диференціації виступати у різних якостях, видах, формах прояву та способах
здійснення.
Інтеграція та
диференціація системи сприймається одночасно і як процес, і як результат. При
цьому навіть не можливо передбачити наявність процесу без результату і навпаки:
«не результат є діюче ціле, – пише Г. Гегель, – а результат разом зі своїм
становленням…» [2, с. 11]. Ступінь та інтенсивність перетворень у площині
інтеграції та диференціації визначається внутрішніми можливостями структурних
елементів системи, а також цільовими установками, що окреслюють межі її
функціонування та розвитку.
Отже, інтеграція та
диференціація – взаємообумовлені діалектично. Так, інтеграція передбачає
розвиток певної системи, в якій зростає число й інтенсивність взаємодії
елементів, зменшується їх відносна самостійність по відношенню один до одного.
Диференціація пов’язана з наданням елементам системи все більшого різноманіття,
мобільності, розчленованості, спеціалізації частин на виконанні характерних для
них функцій. Ці два процеси нероздільні, і у випадку домінування однієї із сил
друга виступає або її передумовою, або її наслідком, або її супутником. Тож,
інтеграція та диференціація не взаємовиключні, а взаємодоповнюючі аспекти
процесу формування та подальшого розвитку системи.
Список використаних джерел
1. Болдырев И. Экономическая
теория и постмодернизм / Игорь Болдырев
// Вопросы экономики. – 2006. – № 11. С. 85-98.
2. Гегель Г.
Сочинения: в 4-х т. / Г. В. Ф. Гегель. – Т. 4. М. : Наука, 1998.
3. Філософія: курс лекцій / [Л.В. Губернський, І.Ф. Надольний, В.П.
Андрущенко та ін.] ; за ред. І.Ф. Надольного. – К. : Вікар, 2000. – 516 с.
4. Энгельгарт
В.А. Интегратизм – путь от простого к сложному в познании явлений / В.А.
Энгельгарт // Вопросы философии. – 1995. – № 11. – С. 103–115.
| 
