|
Лелюк Юлія
к.е.н., доцент,
Полтавська державна аграрна академія,
м. Полтава
ВИЗНАЧЕННЯ НАПРЯМІВ ДЕРЖАВНОГО АНТИЦИКЛІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ
З УРАХУВАННЯМ НАСЛІДКІВ ФІНАНСОВОЇ КРИЗИ
Глобальна фінансова криза довела, що основні напрями,
інструменти та методи державного антициклічного регулювання, які базувалися на
методологічній базі економічних теорій мейнстріму, фактично вичерпали свій
ресурс і вже не спрацьовують навіть в тих економічних системах, де з успіхом
застосовувалися останні тридцять років [1,c.31]. Система державного антициклічного регулювання зіткнулася з необхідністю не просто
вдосконалити існуючий інструментарій протидії циклічному рухові економіки, а
принципово змінити сам вектор дії з метою запобігти або хоча б пом’якшити
наслідки руйнівних економічних коливань.
Першочерговим
завданням в цьому плані, як на наш погляд, є формування
теоретико-методологічної бази антициклічного державного регулювання. Без такого
фундаментального підґрунтя неможливо сформувати систему антициклічного
регулювання, орієнтовану на вирішення не тільки оперативно-тактичних, але й
стратегічних завдань розвитку економіки. Без обґрунтованої теоретичної бази
будь-яке антициклічне регулювання приречене на нескінченне «гасіння пожежі»,
тобто вирішення нагальних питань порушення макроекономічної рівноваги, розвиток
яких загрожує самому факту існування тієї чи іншої економічної системи.
Очевидно, що подібне регулювання не може бути ефективним протягом тривалого
періоду часу, адже застосування «пожежних» заходів, з урахуванням часового
лагу, призводить до прояву негативних зворотних зв’язків в економічній системі,
що здатні не тільки загальмувати процеси економічного зростання, але й
спровокувати та поглибити процеси еволюційного регресу.
Останнім часом у міжнародній економічній спільноті все
частіше висловлюється думка щодо необхідності розробки
кейнсіансько-шумпетеріанського синтезу, створення макроекономіки нової якості,
здатної стати альтернативою сучасному мейнстріму економічної науки [3, c.149-150] та виконувати функції
теоретико-методологічної основи антициклічного регулювання. При цьому підкреслюється, що
кейнсіансько-шумпетеріанська модель повинна базуватися на тезі про обмежену раціональність і
враховувати взаємовідносини між агентами, а не між агрегованими змінними
величинами. На наш погляд, йдеться про політекономічний, а не про
економетричний підхід до вирішення проблеми. Економетрика, при всій її
значущості, не може виступати філософією і методологією економічної науки; це
місце займає політична економія. Про ренесанс політичної економії в контексті
пояснення причин виникнення та сутності фінансової кризи все частіше говорять
як вітчизняні, так і російські економісти [2]. Але створення нової теорії
шляхом механічного додавання теорії Кейнса до теоретичних поглядів Шумпетера
здається нам абсолютно недоцільним. Синтез цих теорій, напевно, мав би неабияке
значення для формування теоретико-методолгічної бази антициклічного державного
регулювання, але це повинен бути саме органічний синтез, а не формальне
поєднання.
Процес формування нової теорії є досить тривалим. Це не
означає, що до того, як теорія буде остаточно сформована, антициклічна політика
не повинна здійснюватися. Навіть за умов відсутності адекватної
теоретико-методологічної бази державне антициклічне
регулювання вимагає узагальнення уроків глобальної фінансової кризи і
визначення основних напрямків дії на ланки економічної системи.
На нашу думку, варто погодитися із точкою зору Карлоти Перес, яка обґрунтовує три основні
завдання для уряду (фактично три напрямки антициклічного регулювання в сучасних
умовах): інтенсивна терапія для
фінансів; перегляд структури та
регулювання фінансів; створення можливостей для структурних зрушень в реальному
секторі економіки [4,c.798].
Два з трьох окреслених напрямків стосуються фінансової
сфери. Це не випадково: адже саме фінансова сфера стала центральною у
формуванні причин та особливостей прояву глобальної кризи. Карлота Перес
намагається довести, що в результаті фінансових експериментів, розпочатих ще в
70-ті роки ХХ століття, виробництво втратило контроль над інвестиціями. Саме
тому необхідно активізувати діяльність держави з метою обмеження керівної ролі
фінансового сектору в процесах, пов’язаних із розвитком інвестицій, адже
інвестиційні механізми лежать в основі формування економічного циклу.
Як на наш погляд, активізація антициклічної державної
політики сама по собі не гарантує автоматичного переходу економіки до
підвищувальної хвилі економічного циклу. Ситуація ускладнюється ще й розвитком
процесів глобалізації, коли взаємозв’язок національних економік може привести
до того, що антициклічне регулювання в одній країні зводитиметься нанівець не
релевантними діями уряду іншої країни.
Ми вважаємо, що зазначені вище напрямки сучасного
антициклічного регулювання повинні бути доповнені наступними: впровадження
системи державного регулювання фінансових інновацій (включно із забороною
використання нових фінансових продуктів, пов’язаних із передачею ризику від
добре поінформованих суб’єктів економічної діяльності до менш поінформованих); створення умов для формування та підтримки
виробничих і суспільних інновацій;
урахування не тільки макрорівня, але й мезорівня і мікрорівня при
застосуванні інструментів антициклічного регулювання.
Список використаних джерел
1.
Григорьев Л. Теория цикла под ударом
кризиса/Л.Григорьев, А.Иващенко//Вопросы
экономики. - №10. – 2010. - С.31-55.
2.
Павлов М.Ю. Потенциал классической политичнской экономии
в анализе экономики ХХІ века/М.Ю.Павлов// Terra
Economicus. – 2011. – Том 9. - №1. – С.123-145.
3.
Фомина Ю.А. Инновации, организация, устойчивость и
кризисы с позиций «Международного общества Й.Шумпетера»/Ю.А.Фомина//Terra Economicus.
– 2011. – Том 9. - №1. – С.146-156.
4.
Perez C. Finance
and technical change: a long-time
view. In Hanusch and Ryka (eds.). The Elgar Companion to Neo-Schumpeterian Economics. Edward Elgar, Cheltenham, 2007,
pp. 775-799.
| 
