|
Гуменюк Ірина
старший викладач,
Подільський державний аграрно-технічний університет,
м. Кам’янець-Подільський
ОСОБИСТІ
ГОСПОДАРСТВА НАСЕЛЕННЯ, ЯК ФОРМА СТВОРЕННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОГО КЛАСУ НА СЕЛІ
Розвиток економіки країни значною мірою
залежить від форм власності на засоби виробництва та виготовлену продукцію, а
відповідно до цього – і форм господарювання. Протягом всього історичного
періоду існування людства перед ним стоїть проблема суспільних відносин, в
основу яких покладено відносини власності.
Прихильники колективних форм ведення
сільськогосподарського виробництва вважали, що "...особисте господарство
селян, навіть спочатку дрібне, може перетворитися у велике, капіталістичне
виробництво, якщо земля має форму власності общинного наділу, і тим більше, якщо
вона орендується чи купується, а також за умови, що основні засоби виробництва
можуть зосереджуватися в руках окремого власника" [8. С. 31].
На думку Г.И. Шмелева, природа особистого
підсобного господарства визначається тим, що "... по-перше, його ведуть
трудівники суспільного виробництва, і засновано воно на їхній особистій праці і
праці членів їхніх родин; по-друге, тим, що воно пов'язано відтворювальними
зв'язками із суспільним виробництвом і є його необхідним доповненням у
створенні продовольчого фонду країни; по-третє, тим, що воно бере участь у
відтворенні робочої сили, зайнятої в суспільному секторі сільського
господарства. Взаємне переплетення і доповнення суспільного й особистого
господарства, їх прямі й опосередковані зв'язки, взаємна обумовленість по
суб'єкту й об'єкту господарювання відрізняють ОПГ від приватного господарства
селянина-одноосібника і додають йому риси специфічної форми особистої власності
при соціалізмі й особливої частини соціалістичної аграрної економіки” [2]. В
його уявленні "...особисте підсобне господарство не закріплювало
приватновласницьку психологію селянина, а навпаки, сприяло її подоланню,
оскільки, органічно сполучаючи суспільні й особисті інтереси, полегшувало
здійснення соціалістичного перетворення сільського господарства. Зживання
колгоспним селянством приватновласницької психології, перетворення його в
трудівника-колективіста відбувалося не шляхом зміни його відносини до ОПГ, а
через зміну його відносини до суспільного господарства" [2, С. 24].
Академік УААН Саблук П.Т., вважає, що в
багатоукладній економіці перехідного періоду господарства населення займають
проміжне положення між великим колективним і приватним фермерським
господарством, оскільки ця форма господарювання існує як підсобна стосовно
державного, кооперативного, акціонерного сільськогосподарського підприємства.
Одночасно воно являє собою первісну основу для становлення самостійного
фермерського господарства. В умовах економічної нестабільності,
нееквівалентності обміну між сільським господарством і промисловістю, при
низькому рівні оплати праці в суспільному господарстві працівники сільського
господарства більше змушені займатися своїм присадибним господарством, як
основним джерелом продуктів харчування і додатковим джерелом грошових доходів
родини [6]. На думку інших економістів, у сучасній Україні ОСГ можна розглядати
як особливу форму підприємницької діяльності чи в сучасній термінології – як
фермерські господарства споживчого типу, у яких праця селянина в умовах
кризового стану економіки направляється переважно на те, щоб вижити, а не
"робити бізнес" [7].
Курс реформування
аграрної економіки орієнтований не тільки на переважне становище приватної
власності, а й на перевагу дрібного виробництва. І основа – акцент на західну
практику, де функціонують тисячі дрібних ферм, при замовчуванні тенденцій,
оскільки вони показують зворотне – неконкурентоспроможності дрібного
виробництва, поглинання його великими агарними підприємствами, загальне
скорочення кількості фермерських господарств [5].
Фермерські, особисті селянські
господарства формують шляхом передачі селянам землі і майна у власність чи
володіння без викупу. Господарства створюють: при відділенні із
сільгосппідприємств окремих сімей чи громадян зі своїми земельними частками і
майновими паями; з особистих селянських господарств шляхом розширення їх
землекористування і збільшення поголів'я худоби; на землях, виділених
громадянам з цією метою з фонду земельного запасу [2].
Особисте підсобне господарство можна охарактеризувати як господарство на присадибній
або садово-городній ділянці, що виробляє сільськогосподарську продукцію для
власного споживання на основі використання особистої праці власника
господарства та членів його родини. В радянські часи воно розглядалося як
додаткове джерело задоволення потреб сільських мешканців у продуктах харчування
[4].
Домогосподарства, є структурною ланкою АПК, які відрізняються
від інших галузей господарства низкою специфічних особливостей та наявністю
значної кількості основного, додаткового, підсобних виробництв, господарств
населення, і є ефективними лише коли використовують певні переваги порівняно з
великими підприємствами. Такі підприємства входять у ринок, не маючи проблем, з
якими стикаються більшість державних підприємств – великі накладні витрати,
неефективність у використанні капіталу та трудових ресурсів, заборгованість.
Перевагами домогосподарств на селі можуть
бути розміри ринку і його місцезнаходження. Ряд товарів (м‘ясо, квіти)
вимагають того, щоб ринки збуту знаходились недалеко від споживача, що зручно
для малого бізнесу. Частина виробленої в особистих селянських господарствах
продукції, реалізується виробниками самостійно на ринках. Перевага тут
проявляється в особистому спілкуванні виробника-продавця з покупцем.
Селянин-виробник повинен у даній ситуації проявити певні здібності менеджера.
Він здатний швидко змінювати номенклатуру пропонованої продукції, враховуючи
зміни сукупного попиту на ринку.
Однак, з іншого боку, існують об‘єктивні
причини, які зменшують ефективність діяльності домогосподарств на селі.
Особливо це наочно видно при порівнянні комерційної діяльності домогосподарств
з великими підприємствами.
По-перше, існують керівні можливості при
доступі до ресурсів. Комерційні банки і інші джерела позик розглядають домогосподарства
як ризикованих позичальників і, отже, беруть з них більш високий відсоток. А це
збільшує виробничі витрати домашніх господарств і об‘єктивно впливає на
підвищення цін, що в свою чергу зменшує конкурентноздатність їх продукції на
ринку.
По-друге, відсутність економії на
масштабах виробництва. Великі підприємства можуть реалізувати свої переваги,
пов‘язані з масовістю виробництва, розпоряджаються більшими фінансовими
резервами, можуть сформувати мережу закупівлі сировини та напівфабрикатів, а
також збуту продукції. Домогосподарства цього зробити не можуть.
По-третє, недостатня внутрішня
спеціалізація. Спеціалізація виробництва – одна з переваг домогосподарств. Але
одночасно воно не може забезпечити ефективну спеціалізацію всередині
виробництва, що має місце на великих фірмах. Домогосподарства, які здійснюють
переробку своєї продукції, виділяють на це значні матеріальні ресурси. Як
правило, асортимент вироблюваної домогосподарствами продукції збіднений, якість
невисока, відсутня глибина переробки сировини.
Незважаючи
на безперечні досягнення науки в області соціальних, правових, історичних і
інших аспектів, ще залишається ціла низка невирішених запитань. До цих пір
немає єдиного визначення соціально-економічної природи,
розходяться точки зору на перспективи розвитку дрібного індивідуального
виробництва. Глибшого вивчення вимагають проблеми ефективності, рентабельності,
товарності особистих господарств, їх місці і ролі у вдосконаленні розподільних
стосунків.
Список використаних джерел
1. Староверов В.И. Преодоление социальких различий между
городом и деревней // Социальная структура развитого социалистического общества
в СРСР. – М.: Россельхозиздат, 1976. – 135с.
2. Шмелёв Г.И. Личное подсобное хозяйство: возможности и
перспективы. – Москва: Издательство политической литературы, 1983.– 95 с.
3. Экономическая энциклопедия. Политическая экономия. Т.
2.– М.: "Советская энциклопедия”, 1975. – 520 с.
4. Ефективність сільськогосподарського виробництва в
особистих господарствах громадян (за матеріалами обстеження). За ред. Саблука
П.Т., Месель-Веселяка В.Я, Лузана Ю.Я. – К.: Інститут аграрної економіки УААН,
2001. – 378 с.83.
5. Дубініна М.В. Особисті господарства як форма
реалізації економічних інтересів селян. Проблеми ефективного функціонування АПК
в умовах нових форм власності та господарювання: кол. монографія у двох томах.
т.1/За ред. П.Т. Саблука, В.Я. Амбросова, Г.Є. Мазнева. – К.: ІАЕ, 2001.
– 831 с.
6. Дубініна М.В. Сучасний стан та основні напрями
підвищення конкурентноздатності особистих селянських господарств. // Збірник
наукових праць Луганського національного аграрного університету: матеріали
міжнародної науково-практичної конференції – в 3-х т. – т. 3 / за ред. В.І..
Ткаченко. – Луганськ: Елтон – 2.– 2002. – №14 . – С. 160–163.
7. Губені Ю. Е. Аграрна реформа в Чеській республіці: Від
"оксамитової революції" до європейської інтеграції. Приклад гідний
наслідування. – Львів: Українські технології, 2001. – 368 с.
8. Зиновьев Ф.В., Горда О.С., Ляшенко И.В. Малые формы
хозяйствования. – Симферополь: Таврия, 2003. – 164 с.
9. Онищенко О., Юрчишин В. Методологічний аспект
порівняльної оцінки ефективності різних форм господарювання в аграрній сфері //
Економіка України. - 1996. - №6. - С.72 - 80.
| 
