|
Кержковська Діана
студентка магістратури,
Інститут міжнародних відносин
Національного авіаційного університету,
м. Київ
ІННОВАЦІЙНИЙ
КОМПОНЕНТ ГЛОБАЛЬНОГО ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ
Завдання
досягнення сталого розвитку країни, що може протистояти викликам глобальних
фінансово-економічних криз, робить актуальним питання вибору моделі та
пріоритетних напрямів інноваційного розвитку.
Сутністю
парадигми інноваційного розвитку є досягнення економічного розвитку шляхом
широкомасштабного введення у господарський обіг продуктів інтелектуальної праці як знань, технологій,
науково-технічних розробок тощо для їх комерціалізації та досягнення
соціально-економічного ефекту. Парадигма інноваційного розвитку концептуально
обґрунтовує шлях досягнення стійкого економічного зростання та
сталого розвитку країни через
інноваційний розвиток національної економіки [2; с. 11].
У світі існує
дві основні моделі інноваційної політики, які залежать від головного вектору її
руху. Перша – це інноваційна політика, орієнтована на виконання
науково-технічних програм і проектів загальнонаціонального значення. Головною
метою є сприяння розвитку галузей, що мають пріоритетне значення. Друга –
орієнтована на поширення науково-технічних знань [1; с. 5].
Залежно від
інноваційної політики, яку провадить держава, країни світу можна розділити на
три групи. Перша – це країни, орієнтовані на лідерство в науці, реалізацію
великих цільових проектів, що охоплюють всі стадії інноваційного циклу, причому
значна частка науково-інноваційного потенціалу припадає на військову сферу. До
цієї групи належать США, Велика Британія, Франція. Інший спосіб ведення
інноваційної політики – це створення сприятливого інноваційного середовища та
оптимізація всієї економіки. Таку політику провадять Німеччина, Швеція і Швейцарія.
До третьої групи (Японія, Південна Корея) належать країни, які стимулюють
нововведення шляхом розвитку інноваційної структури та опанування досягненнями
світового НТП, а також координація дій різних секторів в галузі науки і
технологій.
Формування
парадигми інноваційного розвитку в теоретичному плані започатковано ще в
минулому столітті завдяки економічними науковими дослідженнями таких видатних
постатей у світовій науці, як
австрійсько-американський вчений-економіст Й.Шумпетер (1883-1950), українсько-російський
учений-економіст М.І.Туган-Барановський
(1865-1919) та його учень, російський учений-економіст М.Д.Кондратьєв
(1892-1938) [1; с. 10].
Парадигма
інноваційного розвитку розроблялась як спроба виявити науково-технічні та
технологічні підстави циклічних коливань економічної активності, що притаманні
суспільному виробництву, а також виявити внутрішні механізми впливу
технологічних змін на економічний розвиток.
Причини циклічного характеру
зростання, гальмування та спаду загального обсягу суспільного виробництва
закладені у складному та суперечливому характері впливу різноманітних сил та
факторів на рух ринкової економіки. Циклічний характер економічного розвитку
при загальній тенденції його зростання проявляється через [1; с. 15]:
–
однорічні періоди коливань, зумовлені сезонними коливаннями;
–
короткострокові періоди коливань (до 2-3 років);
–
середньострокові періоди коливань, зокрема 7-11-річні (цикли Жугляра, або
класичні інвестиційні цикли), а також 17-18-річні цикли С.Кузнеця;
–
довгострокові періоди коливань у 50-60 років (цикли Кондратьєва).
Щодо формування інноваційної моделі, слід зазначити, що створення інновацій
відбувається поетапно у часовому та просторому вимірі інноваційного (або
інноваційно-інвестиційного) процесу: від виникнення ідеї
(науково-технічної, організаційної та
ін.), яка має
інноваційну перспективу, її
документального оформлення (науково-технічний проект, звіт про
НДДКР, технологічна документація, креслення, проект організаційного
рішення та ін.), до впровадження розробленого за інноваційною ідеєю
документального оформлення в практичну діяльність щодо створення інноваційного
продукту (виробництво інноваційної продукції, провадження інноваційної технології,
надання новітньої послуги, провадження організаційно – управлінського рішення та ін.), просування інноваційного
продукту на свій сегмент ринкового споживання або до замовника продукції.
Зазначені етапи цього процесу повинні
мати своє відповідне забезпечення інвестиційними, кадровими,
матеріально-технічними, фінансовими ресурсами [1; с. 40].
У
цілому інноваційний процес охоплює
увесь складний комплекс суспільно-виробничих та
фінансово-кредитних відносин, взаємовідносин, пов’язаних з реалізацією кожного
із зазначених його етапів у циклі: "інтелектуальна діяльність – наука – техніка
– виробництво (сфера послуг)
– споживання (застосування) інноваційного продукту”.
Прийнято
виділяти чотири фази розвитку інноваційного процесу, відповідно до яких
необхідно будувати механізм управління інноваційною діяльністю: [4; с. 212]
1.
Розробка та освоєння інновації. Вона включає стадії
фундаментальних та прикладних досліджень, конструкторських та технологічних
розробок, трансферу інноваційного продукту для його впровадження у виробництво.
Ця фаза є збитковою;
2.
Освоєння та нарощування виробництва інноваційного
продукту, досягнення запланованого рівня рентабельності. Збільшуються масштаби
виробництва, знижуються видатки та досягається найбільший ефект від впровадження.
На даній фазі споживачі відкривають для себе новизну і оцінюють її як споживчу
вартість. Максимум новизни для споживачів наступає саме на цій фазі, оскільки
для цього періоду характерні найшвидші темпи досягнення максимуму виробництва;
3.
Фаза зрілості. Вона характеризується зменшенням темпів
зростання виробництва, стабілізацією. Основним напрямом роботи на зазначеній
стадії стає вдосконалення продукту, покращання його якісних характеристик,
подальша модифікація. На цій стадії різко зростає конкуренція, оскільки
відбуваються дифузія та тиражування інноваційного продукту. Для того щоб
втриматися на ринку, підприємству необхідно вдосконалювати
свій продукт;
4.
Фаза занепаду: моральне старіння продукту. Попит падає,
інноваційний продукт стає неконкурентоспроможним та виштовхується з ринку
іншими новаціями. Тому ще до настання даної фази необхідно підготувати і
вивести на рівень прибутковості чергову новацію. Оптимальним слід вважати
освоєння замінюючого нового продукту
(технології) саме в той
час, коли попереднє нововведення перебуває ще на стадії зрілості.
Отже,
ключовим фактором інноваційно-технологічної моделі розвитку є інноваційний
процес. У цьому контексті стала модель інноваційного розвитку полягає в
забезпеченні широкомасштабного генезису, поширення
інноваційно-інвестиційних процесів у національній економіці на її загальнодержавному,
галузевому, регіональному та мікро- (підприємство) вимірах з метою досягнення
прогресивних структурних, технологічних змін, а внаслідок цих змін і
конкурентоспроможності національної
економіки на всіх
її вимірах.
Список
використаних джерел
1.
Бодров В.Г. Інноваційно-інвестиційна модель сталого розвитку
національної економіки: навч.-метод. матеріали / Бодров В.Г.; В.Г.Бодров,
В.О.Гусєв, В.Ф.Мартиненко. – К. : НАДУ, 2009. – 58 с.
2.
Гусєв В. О.
Державна інноваційна політика як
засіб розвитку національної економіки : навч. посіб. / В. О. Гусєв. – К. :
Вид-во НАДУ, 2007. – 60 с.
3.
Інноваційний розвиток економіки та напрямки його прискорення / За ред. В.П.
Александрової. – К.: Ін-т економічного прогнозування НАН України, 2002.
4.
Основы
инновационного менеджмента: Теория и практика : учеб. пособие / под ред. П. Н.
Завлина и др. – М. : Экономика, 2000. – 475 с.
| 
