|
Хомин Ірина
к.е.н., старший викладач,
Палюх Микола
к.е.н., доцент
Тернопільський національний
економічний університет,
м. Тернопіль
ФІНАНСОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ АГРАРНОГО СЕКТОРУ ТА
ПЕРЕКОСИ ЦІНОУТВОРЕННЯ
Перманентний кризовий
стан вітчизняного агарного сектору, як – зрештою – колишнього союзного, а зараз
усіх без винятку пострадянських республік, є переконливим доказом хибного
підходу до його фінансового регулювання. Адже навіть тоді, коли на дотації
виділяли, здавалось би достатні фінансові ресурси: приміром у 1990 році в
Україні 10,9 млрд. доларів США [1, с.414], досягти порівняльних показників
урожайності й продуктивності тварин із країнами Західної Європи не вдалось.
Тому парадоксом
виглядає те, що бюджетні асигнування, які спрямовуються в аграрний сектор
України, стали в доларовому еквіваленті майже на порядок меншими, але
врожайність зернових, цукрових буряків, продуктивність тварин не те що не
знизилась, а суттєво зросла.
Тому, не заперечуючи
правомірності дальшого дотування вітчизняного аграрного сектору, адже це а priori вимушений захід унаслідок
перекосу ціноутворення, вважаємо за необхідне переставити акценти з намагання
будь-яким чином збільшити масу дотацій на їхнє раціональне спрямування за
виваженими цільовими програмами його розвитку. Тим більше, що сподіватись на
суттєве збільшення бюджетних асигнувань в оглядовій перспективі нереально, адже
зараз гостро стоїть проблема нарощування бюджетного фінансування не тільки в
аграрному секторі, а передусім стосовно соціальної сфери, зокрема, охорони здоров’я,
науки та освіти, забезпечення невідкладних екологічних заходів тощо.
З огляду на це, вирішальним
мало би бути фінансове стимулювання кооперування дрібних товаровиробників,
зважаючи на те, що в результаті реформування власності в аграрному секторі, здійсненого
упродовж останнього десятиріччя XX століття, вони стали відігравати домінуючу роль у виробництві валової
продукції.
Водночас розраховувати,
що так може тривати нескінчено довго, було б черговою ілюзією, оскільки
прискорений розвиток виробництва у дрібних господарствах певною мірою був
вимушеним, зважаючи на загрозливу ситуацію із забезпеченням населення
продовольством, яка виникла у кінці XXст. Зараз же тут помітна тенденція до скорочення
виробництва продукції, хоч на великих сільськогосподарських підприємствах
суттєвого нарощування її обсягів теж не спостерігається. Отож на часі проблема
об’єднання розрізнених дрібних товаровиробників, зважаючи на те, що соціальна
база кооперації зараз є практично такою ж, як і в часи, коли її досліджував
видатний український вчений М. Туган-Барановський [2].
Зокрема, зараз налічується
більше 46 тис. фермерських господарств, а обсяг землі в особистих господарствах
населення становить 14,9 млн. га або 40,3 відсотка від площі всіх
сільськогосподарських угідь. Проте середні розміри перших (92,1 га), а тим більше
других, недостатні, аби тут можна було самотужки вирішити таку проблему.
Отож очевидною є
необхідність поєднання фінансових ресурсів сільськогосподарських
товаровиробників з бюджетними асигнуваннями, які спрямовуються на державну
підтримку сільськогосподарського виробництва. Причому стосовно першої складової
роль держави не повинна бути пасивною, особливо щодо забезпечення формування
доходів суб’єктів господарювання на основі паритетності ціноутворення, їхнього
короткострокового та довгострокового кредитування, оподаткування тощо саме з
урахуванням домінування у валовому виробництві продукції дрібних
товаровиробників, оскільки в кінці ХХ століття відбулося надмірне переміщення
обсягів виробництва валової продукції, перш за все тваринницької, в особисті
підсобні господарства населення. Однак це супроводжувалось низкою проблем, які
не тільки зумовили низьку ефективність галузі загалом уже зараз, але й матимуть
істотний негативний вплив на подолання її відсталості у майбутньому.
Мова йде про наявні
диспропорції в землекористуванні: сільськогосподарські підприємства мають
всього 45,6% угідь, фермерські господарства – 11,8%, а особисті господарства
населення – 42,6%.
Така диспропорція
зумовлює практично стагнацію, бо незначна позитивна динаміка за більшістю
показників, не дає впевненості, що ми досягнемо хоча б того апогею, попри його
умовність, який був у сільському господарстві в 1990 році.
Причому, не дивлячись
на значне підвищення цін на продукти харчування і у зв’язку з цим зростання
обсягу грошових коштів, що перетікають в аграрну сферу, як і збільшення
бюджетних асигнувань держави, вони не роблять істотного впливу на розвиток
сільського господарства, оскільки не концентруються, а розпилюються серед
безлічі товаровиробників, складаючи дуже мізерні абсолютні суми не тільки в домогосподарствах, але й фермерських
господарствах, щоби забезпечувати потреби розширеного відтворення. Одночасно
така ж картина на більшості сільськогосподарських підприємств, оскільки рівень
рентабельності навіть на прибуткових недостатній для накопичення засобів, які
можна було б спрямувати на оновлення матеріально-технічної бази.
У результаті виникло
замкнуте коло: ефективність сільськогосподарського виробництва була і
залишається низькою, оскільки здійснюється з великими витратами, причиною яких
є або майже повна відсутність технічних засобів – у домогосподарствах
населення, або високий рівень їхнього зносу в поєднанні з недостатньою
наявністю – у сільськогосподарських підприємствах і фермерських господарствах.
Все це свідчить про
гостру необхідність перегляду методів фінансового регулювання в аграрному
сектору економіки України, оскільки існуючий механізм себе не виправдовує, не
дивлячись на те, що держава щорічно збільшує асигнування з бюджету на підтримку
сільськогосподарського виробництва.
Та при цьому бюджетні
кошти спрямовувались в основному на фінансування великих сільськогосподарських
підприємств, а частка фермерських господарств залишалась мізерною – в межах
1,1-1,2 відсотка, хоч у вартості валової продукції вона є значно вищою. Звісно,
що це не могло відчутно позначатися на
фінансовому забезпеченні останніх, тим більше, що у розрахунку на одне
господарство це становить незначні суми.
Але й у великих
сільськогосподарських підприємствах суми бюджетного фінансування не відіграють
суттєвої ролі, оскільки тільки деякі з них мають доступ до таких коштів, а в
середньому тут приходиться не більше 250-300 тис. грн./од., що дорівнює хіба
вартості однієї сівалки. Отож говорити про інноваційний розвиток при такому
фінансовому забезпеченні наразі не доводиться.
Тому проблему
фінансування сільського господарства треба вирішувати з урахуванням досягнень
світової економічної науки, зокрема, щодо спрямування бюджетних коштів у т. зв.
"зелену” і "жовту” корзину, поєднання з іншими
методами, наприклад, підвищенням платоспроможного попиту населення на
продовольство, що теж дуже важливе для України.
Також треба вирівняти
обсяги фінансування протягом року, бо його стохастичність з 10-кратною
амплітудою коливань за кварталами й місяцями є необґрунтованою.
Список використаних джерел
1. Феномен Украины: реформы 1991-2004 гг./А. М. Ткаченко, А.А.
Алексеев, В.В. Илларионов, В.В. Рыбачук и др. – К., 2004. – 602 с.
2. Туган-Барановский М. Социальные основы кооперации. – М.: Экономика, 1989. – 173 с.
| 
