|
Суханова Алла
старший викладач,
Національний університету ДПС України,
м. Ірпінь
Еволюція розвитку соціального
страхування
Ніхто, крім держави, не може законодавче захистити життя людей від
можливого безробіття, фінансової скрути, зубожіння. На жаль, механізми такого
захисту в Україні майже повністю відсутній.
Необхідність соціального страхування обумовлена потребою у формуванні
таких соціальних фондів, за рахунок яких працездатним громадянам можна було б
гарантувати їхнє фінансове забезпечення у разі тимчасової втрати працездатності
або втрати роботи. Перерви у роботі, викликані об'єктивними причинами
(хворобою, травмами, вагітністю, безробіттям тощо) не можуть бути оплачені за
рахунок фонду заробітної плати, тому держава зобов'язана створити такі умови, за
яких втрачені доходи були б компенсовані суспільством за рахунок спеціальних
джерел [1].
В Україні система соціального страхування включає такі види:
–
у разі тимчасової втрати працездатності;
–
у разі безробіття;
–
медичне обслуговування;
–
пенсійне забезпечення.
Джерелами соціального страхування в Україні є відрахування підприємств,
організацій і установ різних форм власності, кошти населення, бюджетні кошти та
інші джерела.
Соціальне страхування походить ще з середньовіччі, коли гірники Німеччини
засновували спільні каси для підтримки потерпілих від нещасних випадків,
нужденних членів. Але лише наприкінці XIX століття було створене широке
соціальне страхування. Поштовхом для цього став швидкий індустріальний
розвиток, внаслідок якого з'являлося все більше промислових робітників. Останні
були в усіх відношеннях беззахисними, їх незначна заробітна плата не дозволяла
створювати заощадження і в разі захворювання або нещасного випадку вони
залишалися без нічого. Це соціальне питання хвилювало німецьку внутрішню політику.
Тогочасний рейхсканцлер Отто фон Бісмарк заклав основу прогресивного
соціального законодавства. Правда, це сталося скоріше із політичних міркувань,
щоб «зв'язати руки» робітничому рухові, який набирав все більшої сили. Та,
оглядаючись назад, слід зазначити, що завдяки цьому законодавству були
закладені підвалини сучасного, зразкового соціального страхування також і для
інших індустріальних країн.
У перші ж дні після буржуазно-демократичної революції 1917 року деякі із
лікарняних кас висували вимогу про звільнення робітників від сплати страхових
внесків [1].
У березні 1917 року відбулася перша петроградська страхова конференція,
яка виробила програму основних вимог. Конференція приєдналася до ленінської
страхової програми. Таким чином, вибір було зроблено. Уже 27 жовтня 1917 року
рішенням II Всеросійського з'їзду Рад створюється спеціальний державний орган –
народний комісаріат праці, що був покликаний здійснювати більшовицьку програму
в галузі охорони праці і соціального страхування [2].
В 1928 році вперше вводяться пенсії за віком як особливий вид забезпечення
по соціальному страхуванню. Спочатку такі пенсії були введені тільки для
працівників-текстильників. У 1929 році забезпечення цими пенсіями розповсюдилося
на робітників гірничої, металургійної промисловості, залізничного та водного
транспорту [2].
У 1948 році на адміністрацію підприємств (установ) було покладено
визначення стажу безперервної роботи при призначенні допомог по державному
соціальному страхуванню, а також перевірку правильності призначення, обчислення
і виплати допомог [3].
У 1953 році соціальне страхування було розповсюджено на всіх постійних,
сезонних і тимчасових робітників машинно-тракторних і спеціалізованих станцій.
Верховною Радою СРСР 14 липня 1956 року було прийнято Закон про державні
пенсії, Закон значно розширив коло осіб, що мали право на пенсію і підвищив
рівень пенсійного забезпечення [3].
У 1960 році внесено зміни в забезпечення пенсіями за вислугу років творчим
працівникам академічних театрів і музичних колективів.
Рада Міністрів СРСР 9 квітня 1968 року своєю постановою встановила новий
порядок планування коштів соціального страхування. Цією постановою
підвищувалася зацікавленість колективів підприємств у подальшому зниженні втрат
по тимчасовій непрацездатності, вдосконалювалася робота профспілок по
соціальному страхуванню [3].
У 1979 році підвищено матеріальне забезпечення інвалідів з дитинства, а в
1981 році були здійснені соціальні заходи, спрямовані на посилення державної
допомоги сім'ям, що мають дітей. Зокрема вводилися одноразові допомоги у
випадку народження першої, другої і третьої дитини, підвищилися розміри допомог
одиноким матерям; встановлена часткова оплата відпустки по догляду за дитиною
до досягнення нею одного року і т ін (Постанова ЦК КПРС і РМ СРСР від 22 січня
1981 року № 235 «Про заходи щодо посилення державної допомоги сім'ям, що мають
дітей») [3].
Подальші зміни пенсійного забезпечення знайшли своє відображення в Указі
Президії Верховної Ради СРСР від 22 травня 1985 року «Про подальше покращання
пенсійного забезпечення робітників, службовців, членів колгоспів і їх сімей».
Політбюро ЦК КПРС 12 вересня 1986 року прийняло рішення про підготовку
нового Закону про пенсійне забезпечення громадян. І тільки з прийняттям Законів
СРСР «Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР» від 15 травня 1990 року і
Закону «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців» від 28 квітня 1990 року
завершився процес створення єдиної системи пенсійного забезпечення. Ці закони
встановили єдині норми і умови пенсійного забезпечення для всіх категорій
громадян [4].
Державне соціальне страхування можна охарактеризувати за двома ознакам:
1) характерний специфічний метод створення коштів;
2) визначений контингент громадян, на обслуговування якого витрачаються ці
кошти.
У державному соціальному страхуванні застосовувався метод створення
відповідного фонду. Суть його в тому, що всі підприємства і установи в
обов'язковому порядку сплачують за працюючих у них робітників і службовців
певні платежі, які називаються страховими внесками. Їх розміри (в процентах до
заробітної плати) встановлювались Радою Міністрів СРСР і диференціювалися по
професійним спілкам. Страхові внески, що сплачувалися в зазначеному порядку,
зосереджувалися в бюджеті державного соціального страхування, який був частиною
державного бюджету країни [4].
Отже, державне соціальне страхування було найбільш вагомою частиною
соціального забезпечення СРСР. Витрати на його потреби становили біля 80% всіх
коштів, що виділялися державою на соціальне забезпечення.
1. Заруба О.Д. Страхова
справа. - К.: Знання, 1998. - 321 с.
2. Лутак Н.Д. Пути
интегрирования украинского страхового рынка в мировой // Финансовые услуги. -
1997. - № 1. - С. 20-24.
3.
Соціальне страхування: історія і
проблеми // Соціальний захист. –1999.
–№2. –с.43-52
4. Страхування. Підручник (Керівник авт. кол. і
наук. ред. Осадець, д-р екон. наук, проф. - К.: КНЕУ, 1998. - 528 с.
5. Украинский сервер страхования
«Insurance
Online» www.uainsur.com
| 
