|
Брежнєва-Єрмоленко Ольга
к.е.н., доцент кафедри фінансів та кредиту
Дніпродзержинський державний технічний університет
м. Дніпродзержинськ
ПРОБЛЕМНІ
АСПЕКТИ ДЕРЖАВНОГО ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ НА
МІСЦЕВОМУ РІВНІ
Державний фінансовий контроль є
результатом практичного використання державою контрольної функції фінансів,
тому виникає необхідність дослідження ефективності функціонування системи
державного фінансового контролю стосовно бюджетів територіального рівня.
Державний фінансовий контроль діяльності органів місцевого самоврядування в
нових умовах господарювання набуває все більш важливого значення для економіки
з огляду на те, що встановлені державою правила організації діяльності органів
місцевого самоврядування і обігу фінансових ресурсів спрямовані на забезпечення
макроекономічної рівноваги, стабілізацію економіки і фінансову безпеку, захист
прав власників та створення умов для чесної конкуренції і ефективності
економічної системи. Слід підкреслити, що в умовах ринкової економіки державою
контролюється не господарська діяльність суб’єктів місцевого самоврядування, а
лише дотримання ними встановлених державою в інтересах суспільства і більшості
суб’єктів господарювання правил організації діяльності, тобто її законність. За
умови виконання доручених органами державної влади завдань - контролюється і доцільність використання
коштів.
2006 рік став роком, коли
Рахункова палата нарешті змогла працювати, контролюючи повний цикл бюджетного
процесу, але через чотири роки рішення
Конституційного Суду України від 30.09.2010р. № 20-рп/2010 докорінно змінило
ситуацію зі станом та повнотою проведення державного фінансового контролю. Цим
рішенням Рахункова палата втратила повноваження в частині контролю за
надходженням коштів до Державного бюджету України. Ліквідація цих контрольних повноважень позбавила суспільство повної,
прозорої та об’єктивної інформації щодо стану національної економіки та
державних фінансів, яку надає єдиний незалежний орган фінансово-економічного
контролю в нашій державі – Рахункова палата [1, с.7]. Як наслідок,
сьогодні поза контролем держави залишається цілий ряд ключових питань
діяльності органів місцевого самоврядування, безпосередньо пов’язаних з
бюджетом і використанням власності. Насамперед, відсутній належний контроль за
легальністю прийнятих органами місцевого самоврядування рішень та розпоряджень
у справах, що стосуються бюджету та змін до нього, який би мав систематичний
характер. Покладання цього контролю виключно на податкову службу є зовсім
неправомірним – вона слідкує лише за додержанням податкового законодавства. Це
дуже важлива державна справа, але економічну сторону діяльності (чому вона в
багатьох випадках дуже неефективна) податкова служба належним чином не
відслідковує, бо законом для неї визначено інші завдання і функції.
Практика
формування доходної бази місцевих бюджетів України свідчить, що більше половини
їх доходів утворюється за рахунок податкових надходжень, найважливішими з яких
є податок з доходів фізичних осіб та податок на прибуток підприємств. Оскільки
Рахункова палата і органи державної контрольно-ревізійної служби не мають права
здійснювати контроль за формуванням
доходної частини бюджету, то можна констатувати, що в системі управління
державою практично повністю відсутня функція належного аудиту дохідної частини
місцевих бюджетів. А якщо немає такого аудиту, то неминучий дефіцит необхідних
пропозицій відносно реальних джерел наповнення бюджетів, розширення їх
фінансової бази і покращення фінансового стану органів місцевого
самоврядування. Складається
парадоксальна ситуація – Рахункова палата України стала єдиним не тільки в
Європі, а й у світі Вищим органом фінансового контролю, який не має повноважень
опікуватись вищезазначеним контролем.
Також
належним контролем не охоплено видатки місцевих бюджетів, які відображають
винятково важливу їх роль у соціально-економічному житті суспільства. Структура
видатків місцевих бюджетів має виключно соціальну спрямованість. Таке цільове
використання коштів є закономірним, адже місцеві органи самоврядування
покликані вирішувати локальні проблеми, які безпосередньо пов’язані з наданням
різноманітних суспільних, в тому числі соціальних послуг, піднесенням рівня
добробуту населення, створенням необхідних умов для його життєдіяльності.
Проте, абсолютні розміри коштів, які виділяються з місцевих бюджетів на
утримання соціально-культурних об’єктів і на соціальні виплати, є недостатніми
для задоволення потреб населення. Матеріальна база бюджетних організацій,
особливо тих, які не надають платних послуг, знаходиться у занедбаному стані,
потребує капітального ремонту і оновлення значна частина основних засобів невиробничого
призначення. Фінансування бюджетних організацій в останні роки здійснювалось
переважно в частині оплати праці і нарахувань на заробітну плату, для багатьох
установ розповсюдженим явищем стали заборгованість по оплаті праці і
комунальним послугам. Недостатньо коштів виділяється на розвиток охорони
здоров’я, культури і мистецтва, фізичної культури і спорту, покращення
матеріальної бази загальноосвітніх шкіл.
Нормативно-правова
база, яка врегульовує механізм фінансового забезпечення діяльності апаратів і
виконавчих органів місцевих рад, є суперечливою, не визначає джерел
фінансування видатків на виконання власних (самоврядних) повноважень, чітко не
окреслює повноважень органів виконавчої влади, делегованих органам місцевого
самоврядування, не унормовує структури і штатної чисельності, необхідних для
виконання таких повноважень. Зазначене створює умови і призводить до
непрозорого планування і використання бюджетних коштів на цю мету, негативно
впливає на забезпечення оптимальної структури виконавчих органів місцевих рад.
Так, протягом 2010 і 2011 років місцеві ради спрямували на утримання утворених
ними апаратів і виконавчих органів на 3,7 млрд. грн. і
4,1 млрд. грн., або удвічі більше коштів, ніж розрахункові обсяги
видатків на цю мету, враховані на центральному рівні при визначенні розміру
дотації вирівнювання. Для покриття різниці окремі місцеві ради досліджених
регіонів (АР Крим, Житомирської, Харківської та Чернігівської областей)
використали близько 40 % власних доходів, які можна було б спрямувати на
виконання власних повноважень, зокрема, у галузі ЖКГ, транспорту та
зв'язку [2].
Все це свідчить про те, що на сьогодні так і не
вдалося створити міцну, ефективно функціонуючу систему державного фінансового
контролю діяльності органів місцевого самоврядування, свідченням чого є
наявність у фінансовій системі держави ряду суттєвих проблем. Одним з основних
кроків на шляху до створення європейської системи державного внутрішнього
фінансового контролю є розробка та введення у дію 01.01.2011 р. нового Бюджетного
кодексу України, а особливо це стосується нової редакції статті 26, згідно
якої: повинно відбутись обов’язкове запровадження в органах державного сектору
базових компонентів європейської моделі PIFC – внутрішнього контролю і
внутрішнього аудиту. Відтак персональну відповідальність за запровадження та
ефективне функціонування цих компонентів покладено на керівників усіх рівнів –
від головного розпорядника до розпорядників нижчого рівня й навіть керівників
окремих підрозділів установи [3, с.62].
Система державного фінансового контролю
діяльності органів місцевого самоврядування, яка існує в Україні, більш схильна
розвиватися відповідно до саморегулюючої теорії самоврядування, тому основним недоліком
її функціонування є неналежна реалізація функції аудиту дохідної та витратної
частин місцевих бюджетів. Таким чином, вимагає подальшого дослідження питання
контролю за доходами та видатками місцевих бюджетів, яке на сьогодні є повністю
неврегульованим, і більшість аргументів припадає на користь внутрішнього фінансового
контролю, який передбачає створення ревізійних комісій як постійно діючих
органів. Усунення недоліків і суперечностей здійснення державного фінансового
контролю місцевих бюджетів потребує комплексного підходу в частині вирішення
основних питань на теоретичному та методичному рівнях.
Список використаних джерел
1.
Звіт Рахункової
палати України за 2010 рік. – Київ, 2011. – 208 с.
2.
Статистичний
щорічник України за 2011 рік // Державна служба статистики України. - К.: ТОВ
«Август Трейд», 2012. – 559 с.
| 
