|
Ніколенко Наталія
аспірант
Київський
національний торговельно-економічний університет
м. Київ
КАТЕГОРІЇ
«ЛІЗИНГ» ТА «ОРЕНДА»: ЇХ СПІВВІДНОШЕННЯ У ПРАВІ ТА ОБЛІКУ
Національна
нормативно-правова база характеризується внутрішньою неузгодженістю, суперечливістю
та відсутністю єдиного підходу щодо розуміння сутності категорій лізингу та
оренди, з точки зору їх регулювання в юридичній практиці та обліку. У зв’язку з
цим розвиток орендних відносин потребує розробки єдиного методичного підходу
щодо вивчення даних понять і чіткого їх закріплення в понятійному апараті. А
тому, спробуємо визначити стрижень лізингу та оренди, який і можна взяти за
основну сутність орендних відносин для подальшого визначення їх місця в системі
обліку та аналізу, провівши порівняння категорій «лізинг» та «оренда».
Cкладна природа лізингу обумовлена тим, що він
об’єктивно перебуває у сфері суміжних відносин: доручення, оренди,
купівлі-продажу, кредиту тощо. Розглядаючи лізинговий комплекс відносин, ми
знаходимо у ньому елементи договору доручення, коли лізингоодержувач доручає
лізинговій компанії купити в обраного ним продавця відповідне майно; договору
купівлі-продажу, коли лізингодавець придбав це майно; договору оренди під час
відплатного користування майном та ін.
Серед загальних
та специфічних ознак, які дозволяють відмежувати традиційну оренду (найм) від лізингу,
можна виділити наступні: 1. У лізингу беруть участь три і більше сторони. 2.
Лізингодавець первісно не є власником предмета договору лізингу. 3.
Законодавством про оренду не передбачено мінімальний строк, на який має
укладатися договір. 4. Особливий правовий статус лізингоодержувача, який не є
стороною договору купівлі-продажу. 5. Активна роль лізингоодержувача, який
вибирає майно і його продавця.
Порівнюючи зміст
цивільно-правових відносин ми знаходимо досить серйозні розходження в правових
статусах сторін. Насамперед це є наслідком включення в лізингові відносини
третьої сторони – продавця майна. Із цього приводу В. Вітрянський зазначав, що
«суть розходжень полягає в тому, що предмет договору лізингу трохи ширший
предмета договору оренди… але дана обставина саме і характерна для взаємин виду
і роду, коли окремий вид договору утвориться за рахунок розширення його
предмета шляхом включення до його складу додаткових дій зобов’язаних сторін» [1].
Лізингодавець на
відміну від орендодавця (в основному), не є первісним власником майна, йому
належить спочатку купити визначений лізингоодержувачем предмет лізингу у
продавця, а потім вже передати його лізингоодержувачу. Таким чином, вже в
самому договорі закріплена обов’язкова участь третього суб’єкту лізингу –
продавця. Дана обставина саме і є кваліфікуючою ознакою, що дозволяє виділити
лізинг в окремий вид та відрізняє його від оренди.
Розбіжності щодо
категоріального апарату оренди та лізингу прослідковуються і стосовно предмету,
як основної істотної умови договору. Так, в ч. 2 ст. 807 ЦК України [2] та ч. 5
ст. 292 ГК України [3] наводяться чіткі умови щодо предмету договору оренди,
яким можуть бути природні об’єкти (наприклад земельні ділянки), цілісні майнові
комплекси та їх структурні підрозділи. Договір лізингу виключає таку
можливість.
Кабатова О. зазначає,
що найбільш яскраво розходження оренди і лізингу проявляється у вирішенні
питань відповідальності і переходу ризику. Так, у договорі оренди орендодавець
несе відповідальність перед орендарем за несвоєчасне надання майна у володіння
останнього, за виявлені дефекти та ін. При лізингу обов’язок надання майна
лежить на лізингодавцеві, а всі обов’язки щодо дотримання технічних характеристик,
якості тощо бере на себе продавець (постачальник). Так ст. 808 ЦК України встановлює,
що при непрямому лізингу вимоги щодо якості, комплектності, строків передачі,
гарантійних ремонтів та ін., які випливають із договору купівлі-продажу,
лізингоодержувач має право пред’являти до продавця, який і несе самостійну або
солідарну з лізингодавцем відповідальність. Що стосується розподілу ризиків, то
«ризик випадкової загибелі майна при оренді несе орендодавець, і в цьому
випадку договір розривається, а орендар припиняє виплати. При лізингу, якщо
інше не встановлено договором, ризик випадкового знищення покладається на
лізингоодержувача, який при знищенні предмета лізингу зобов’язаний продовжувати
вносити платежі або погасити їх разовою сумою» [4].
До відмітних рис
оренди та лізингу можна також віднести визнання строку істотною умовою
договору. Згідно з вимогами ч. 2 ст. 1 Закону «Про фінансовий лізинг» [5], договір лізингу укладається на строк не менше
одного року. Що ж до договору оренди (найму), то строк користування майном не є
істотною умовою і може бути невизначеним.
У випадку, коли
лізингоодержувач бере нове майно строком на один рік, після закінчення терміну
дії договору предмет з досить невеликим
відсотком зносу повертається лізингодавцю. У зв’язку з новою конструкцією
фінансового лізингу, якою не передбачається перехід права власності предмета
лізингу до лізингоодержувача, застосування до повернутого майна відносин
договору оренди (найму), буде і з правової і з практичної точки зору найбільш
логічним варіантом. Питання з використанням лізингодавцем повернутого з лізингу
майна є однією з характерних ознак, яка підкреслює комплексність та складність
лізингових відносин та відмежовує їх серед договорів оренди (найму). Так,
першочерговим завданням при здійсненні лізингу є забезпечення інтересів
лізингоодержувача з строкового користування конкретним майном, тобто відносин
майнового найму. І саме для цього виникає така складна конструкція відносин, до
якої входять суб’єкти різних цивільно-правових договорів. Але відносини
майнового найму в цій конструкції хоча і є головною метою, але і є найбільш
традиційним правовим елементом в цій системі. Їх кінцевий зміст, перш за все,
обумовлений існуванням складного ряду правових дій, без здійснення яких, неможливе
ні досягнення вищезазначеної мети, ні практична реалізація відносин майнового
найму. І тому, питання використання повернутого лізингоодержувачем майна, коли
воно вже є власністю лізингодавця підпадає під звичну конструкцію договору оренди.
Відмінність цих
двох видів договорів полягає також у можливості сторін відмовитися від
договору. Так лізингодавець має право відмовитися від договору та вимагати від
лізингоодержувача майно у разі, якщо останній не сплатив лізинговий платіж
частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів.
У орендодавця ж таке право виникає у випадку не сплати орендарем плати за
користування майном протягом трьох місяців підряд.
На відміну від
вище розглянутих нормативно-правових актів щодо регулювання орендних та
лізингових відносин, у яких різниця між даними категоріями хоч і не чітко, але
прослідковуються, Податковий кодекс України в п.п 14.1.97 фактично ототожнює лізинг та
оренду, а зокрема стверджує, що це – «господарська операція (крім операцій
з фрахтування (чартеру) морських суден та інших
транспортних засобів) фізичної чи юридичної
особи (орендодавця), що передбачає
надання основних фондів
у користування іншим фізичним чи юридичним особам
(орендарям) за плату та на визначений строк» [6].
Основними
нормативно-правововими документами, які регулюють ведення бухгалтерського
обліку на підприємстві являються Закон України «Про бухгалтерський облік та
фінансову звітність» та положення (стандарти) бухгалтерського обліку. Цікаво,
що правове законодавство в положеннях вище наведених актів лізингові операції
не розглядає, а увага виключно приділена такому об’єкту обліку, як оренда.
Таким чином, проведена
порівняльна характеристика надала можливість виокремити відмітні риси даних категорій
з урахуванням особливостей, встановлених ЦК України, Законом України «Про
фінансовий лізинг», ГК України, Законом України «Про бухгалтерський облік та
фінансову звітність», ПК України, та дозволяє нам стверджувати про юридичну
нетотожність лізингу та оренди (найму), проте їх ідентичність при відображенні
господарських операцій в бухгалтерському та податковому обліку. Причинами ж існування
даних розбіжностей є наявність різних трактувань та підходів науковців та
практиків щодо визначення сутності категорій «оренда» та «лізинг»
сформульованих на основі недосконалого нормативно-правового регулювання
орендних відносин.
Список використаних джерел
1.
Витрянский В. В.
Договор аренды и его виды – М. : Статус, 2001. – 300 с.
2.
Цивільний
кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-IV зі змінами та доповненнями. –
Режим доступу: http://www.minfin.gov.ua.
3.
Господарський
кодекс України від 16 січня 2003 року № 436-IV зі змінами та доповненнями. –
Режим доступу: http://www.minfin.gov.ua.
4.
Кабатова Е.В.
Лизинг: правовое регулирование, практика. – М.: Инфра, 2000. – 312 с.
5.
Закон
України: Про фінансовий лізинг від 11 грудня 2003 р. №793/27 зі змінами та
доповненнями. – Режим доступу: http://www.minfin.gov.ua.
6.
Податковий
кодекс України від 02 грудня 2010 року № 2755-VI зі змінами та доповненнями . – Режим доступу
: http://www.minfin.gov.ua.
| 
