Закревська Олена
аспірант
Київський національний торговельно-економічний університет
м. Київ
ГЕНЕЗИС МЕТОДОЛОГІЇ ОБЛІКУ ДЕБІТОРСЬКОЇ ЗАБОРГОВАНОСТІ
Виникнення та розвиток бухгалтерського обліку є складовою частиною історії людського суспільства. Бухгалтерський облік в історичному аспекті – це пошук доцільних відповідей на облікові питання. Для того, щоб зрозуміти і збагнути всю сутність бухгалтерії, необхідно вивчити її історію.
Значення історії обліку важливе для розуміння його сучасного стану і оцінки можливих напрямків розвитку. Історична еволюція бухгалтерського обліку розглядається для полегшення розуміння теперішнього і передбачення майбутнього [1].
Облік розрахунків з дебіторами та кредиторами є одним із най важливіших питань обліку, і тому вчені та дослідники намагалися знайти і вдосконалити методи обліку розрахунків боргів.
Стародавній Рим дав світові термін „дебітор”, який виник і був введений римлянами в IV ст. до н.е.
Винаходом Стародавньої Греції були монети, які стали універсальним еквівалентом в обміні і вартісним вимірником в обліку.
Деграндж Е. і Дзаппа Дж. у VIII ст. н.е. почали розглядати дебіторську заборгованість як один із показників, що характеризує фінансовий стан підприємств, – показник кредитоспроможності, платоспроможності й виконання зобов’язань перед державою та іншими підприємствами, що є досить суттєвим. З цього моменту виникає сучасне трактування поняття «дебіторська заборгованість» [6].
Засновником принципів сучасного бухгалтерського обліку вважається італійський чернець Лука Пачолі, який в свої праці «Трактат про обчислення та записи» сформулював поняття: подвійний запис, дебет, кредит, баланс тощо.
Цікавими є способи купівлі описані Л.Пачолі: за готівку, в кредит, в обмін товарів на товари, в обмін на частково на товари та частково на гроші, або частково на гроші й частково у кредит, або частково на товар і частково у кредит, переводом на іншу фірму, частково з переведенням на іншу фірму та частково у кредит, частково переводом на іншу фірму і частково товарами [3].
Нідерландський бухгалтер Якоб ван дер Шуер (1625 р.) дав визначення дебіторів та кредиторів. Він вважав, що дебітор – це той, хто має (власник), хто отримує або кому відсилають, той, хто купує, кому постачають, продають або від кого сподіваються отримати платіж, або той, хто повинен сплатити; кредитор – це той, хто видає (витрачає), з ким розраховуються, від кого отримують, той, з ким мають справу, хто продає, постачає, у кого купують, той, кому потрібно платити [2].
У XV – XVIII ст. відображення об’єктів обліку було наступним.
Розглядаючи класифікацію рахунків, видно, що досить тривалий час багато науковців та практиків облік дебіторської та кредиторської заборгованості на рахунках поєднували. Класифікація рахунків де ла Порта передбачала три групи рахунків, до третьої належали рахунки кореспондентів (рахунки Розрахунків, які показували дебіторську та кредиторську заборгованість). Баррем передбачав дві групи рахунків, серед яких виділялись приватні рахунки – кореспондентів – дебіторів та кредиторів. За Барремом дебіторська та кредиторська заборгованість виникають в тому випадку, коли обмін не завершений або коли його не було. Але Коррон А. Поділяв всі приватні рахунки на свої (дебіторів) та його – їх (кредитори) [6].
На початку ХІХ ст. в Італії сформувалося два напрями бухгалтерського обліку: юридичний та економічний. Прихильники юридичного аспекту рахунки розглядали як особові – з точки зору прав і зобов’язань певних фізичних та юридичних осіб. Натомість прихильники економічної теорії вважали, що треба ґрунтуватися на обліку майна й інших господарських засобів [2].
Представник тосканської школи Франческо Марчі (1822–1871 рр.) всі рахунки відносив до особових. Кожну особу, що отримує цінність або стає боржником, він вважав дебітором, а того, хто видає цінність або стає позичальником, – кредитором. Тож якщо особа дебетується, то ця операція записується в дебет його особового рахунку, а якщо кредитується – у кредит. Тобто виникає подвійний запис, оскільки будь-що, видане однією особою, отримує інша [2].
Італієць Р.П.Коффі (1833) запропонував всі рахунки поділити на дві групи: з обліку реальних та раціональних (фіктивних) цінностей. Перша група поділяється на рахунки особові (дебіторів та кредиторів) – борги розглядаються як різновид реальних цінностей та рахунки матеріальних цінностей. Останні розбивались на рахунки основних та оборотних засобів. Друга група включала рахунок Капіталу та всі результативні рахунки [6].
Виходячи з наведеного можна зробити висновок про те, що значний внесок в облік дебіторської заборгованості було зроблено представниками італійської бухгалтерської школи. Також слід відмітити що сучасний облік в Україні зазнав впливу російських вчених.
Одним із основних нормативних документів у Російській державі був Торговий Статут 1653 року, згідно з яким дебіторська заборгованість повинна наводитися в балансі за номінальною вартістю, сумнівні борги – у сумі, на отримання якої не втрачено надію, а безнадійні борги – списуватися з балансу повністю за винятком якоїсь незначної суми, яка залишається в балансі для пам’яті.
У кінці ХІХ-го – на початку ХХ ст. у Санкт-Петербурзі російський учений Лев Гомберг запропонував у системі обліку та оцінки дебіторської заборгованості виділяти чотири групи боргів: а) безумовно надійні (від їх суми слід відраховувати 5% до резерву на покриття сумнівних боргів); б) борги, в погашенні яких немає впевненості (вони повинні відображатись в активі балансу в розмірі 80% загальної суми); в) сумнівні борги (вони підлягають включенню до балансу в розмірі 50% загальної суми); г) безнадійні борги (їх треба негайно відносити на рахунок «Збитки та прибутки») [4].
Іван Ніколаєв дотримувався думки, що матеріальні цінності здатні впливати на прибутки та збитки лише тоді, коли обертаються на гроші. Саме тому Ніколаєв вважав моментом реалізації момент надходження коштів. Також, намагаючись удосконалити систему обліку дебіторської заборгованості, він запропонував формувати резерви для списання безнадійних боргів [2].
1 січня 2000 року розпочався новий етап в розвитку українського бухгалтерського обліку, який характеризується введенням в дію Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», нового Плану рахунків бухгалтерського обліку, активів, капіталу, зобов’язань і господарських операцій підприємств і організацій, а також Положень (стандартів) бухгалтерського обліку.
Розвиток бухгалтерського обліку та нестабільність національного законодавства породжують багато проблемних питань щодо бухгалтерського обліку. Слід зазначити, що протягом усього періоду розвитку бухгалтерського обліку, вчені значну увагу приділяли розрахунковим операціям. Дані питання і в наш час залишаються актуальними через вплив розрахунків з контрагентами на фінансовий стан і стабільність підприємства в цілому.
Список використаних джерел
- Бутинець Ф.Ф. Історія розвитку бухгалтерського обліку. Ч.I. Навчальний посібник для студентів спеціальності 7.050106 „Облік і аудит”. Житомир: ЖІТІ, 1999. – 928с.
- Історичні етапи формування методології обліку розрахунків. / Новицька Н.В. // Економічний часопис – ХХІ. – 2011. - №11-12. – с.76.-79
- Пачоли Л. Трактат о счетах и записях / Лука Пачоли [Електронний ресурс] – Режим доступу - http://ek-lit.narod.ru/luka001.htm.
- Петров А. М. Проблемы современной экономики [Электронный ресурс] / А. М. Петров // Евразийский международный научно-аналитический журнал. – 2007. – № 1 (21). – Режим доступа : http://www.m-economy.ru/art.php?nArtId=1295#ftn1
- Соколов Я.В. Бухгалтерский учет: от истоков до наших дней: Учебное пособие для вузов. – М.: Аудит, ЮНИТИ, 1996. – 638 с.
- Суков Г.С. Історія розвитку обліку оборотних активів // Вісник Житомирського державного технологічного університету / Економічні науки. – Житомир: ЖДТУ, 2005.– № 1 (31). – С. 216-222.
| 
