Радченко О.Д., к.е.н., с.н.с.
ННЦ «Інститут аграрної економіки»
м. Київ, Україна
Шляхи формування політики бюджетного фінансування аграрного сектору України
Державна підтримка у сільському господарстві необхідна в силу специфіки процесу виробництва, ризиковості умов господарювання та значимості в сфері забезпечення продовольчої безпеки. Тому в більшості розвинених країн галузь фактично виключена з ринкових відносин і користується низкою заходів державної підтримки.
Вона виступає як сукупність інструментів державного регулювання, які забезпечують сільськогосподарським виробникам прийнятні умови ведення діяльності та розвивається за трьома основними формами:
• пряма (прямі бюджетні виплати);
• непряма (стимулюючий характер бюджетних виплат);
• умовно-пряма (опосередкована) (через організаційно-економічні заходи, найчастіше прямо не пов'язані з аграрним сектором економіки).
У основу цієї класифікації покладено форми фінансування щодо виплат з Державного бюджету. Повноцінне використання інструментів державної підтримки вимагає збалансування аграрного бюджету як в абсолютній величині, так і відносно ВВП. Стан прямої державної підтримки у макроекономічному вимірі за період 2007-2014 рр. приведений в табл. 1.
Частка галузі у валовому внутрішньому продукті має тенденцію до зростання – з 6,6% у 2007 році до 10,2% у прогнозах за 2014 рік. При цьому валовий внутрішній продукт, що припадає на сільське господарство, зростає швидше, ніж загальнонаціональний, а саме у 3,4 рази в 2014 році проти 2007 року, оскільки ВВП за цей період зріс у 2,2 рази. Але за більший період спостерігається спадна тенденція частки галузі у валовій доданій вартості – з 24 % на початку аграрних реформ (1990-1991 рр.), до 6,7% у 2007 р. та 10,2 % у 2014 р.
Таблиця 1
Сільське господарство у ВВП за 2007-2014 роки (у факт. цінах, млрд. грн.)
|
|
2007
|
2008
|
2009
|
2010
|
2011
|
2012
|
2013
|
2014
|
2014 у %, (+) до 2007
|
|
ВВП
|
720,7
|
948,1
|
913,3
|
1082,6
|
1302,1
|
1408,9
|
1454,9
|
1566,7
|
217,38
|
|
ВВП с.г
|
47,4
|
65,1
|
65,8
|
82,6
|
110,6
|
111,7
|
132,2
|
160,5
|
338,61
|
|
Частка с.г у ВВВ, %
|
6,6
|
6,9
|
7,2
|
7,6
|
8,5
|
7,9
|
9,1
|
10,2
|
+3,6
|
|
ВП с.г.
|
172,1
|
201,6
|
197,9
|
194,9
|
233,7
|
223,3
|
252,9
|
252,9
|
146,95
|
|
Видатки на МАПіП у бюджеті, %:
планові
|
3,6
|
3,0
|
1,5
|
2,4
|
3,2
|
2,7
|
2,1
|
1,4
|
-2,2 п
|
|
фактичні
|
4,6
|
4,0
|
2,6
|
2,4
|
2,4
|
2,0
|
1,9
|
1,3
|
-3,3
|
|
Рівень підтримки до ВП с.г, %
|
4,7
|
4,8
|
3,3
|
3,8
|
3,4
|
3,6
|
2,8
|
2,0
|
-2,4 п
|
Джерело: Складено на підставі даних Державної служби статистики України та Державної казначейської служби України
Традиційно для України державна підтримка сільськогосподарського виробництва сформувалась з врахуванням індустріально-аграрного типу відтворення ВВП. Оскільки у галузі створювалась значна частка валової доданої вартості, то і обсяги фінансування, що виділявся на неї, були пропорційним та значним. Зокрема, за даними Держстату, до 1991 року джерела розширеного відтворення в сільському господарстві забезпечували рентабельність на рівні 45%, з них 10% забезпечувалося за рахунок бюджетного фінансування (радгоспів), а «державні дотації агропідприємствам становили загалом майже третину вартості продукції, наприклад, на молоко – 40,1% до основної ціни, на м'ясо великої рогатої худоби – 36,9, свиней – 25,6%» [1].
При закладенні сучасної системи державної підтримки початку 90-х років, витрати на підтримку аграрного виробництва в загальнодержавних витратах складали 3,7%, далі цей показник змінювався, в залежності від стану національної економіки та її поточних завдань: у середньому за 2002-2008 рр. був 4,4%, а з 2009 р. із 2,6% постійно знижувався і досяг 1,4 % у 2014 р.
На початку аграрних реформ метою бюджетної підтримки було створення передумов для роздержавлення і приватизації землі та майна сільськогосподарських підприємств, їхньої реорганізації. Відповідно, фінансувалися організаційні заходи по створенню малого підприємництва, зокрема фермерських господарств. З 1992 року передбачалося виділення державних централізованих капітальних вкладень на зміцнення матеріально-технічної бази, питома вага яких повинна була перевищувати частку сільського господарства у національному доході на 15 в.п.; компенсація додаткових втрат сільського господарства у зв’язку з подорожчанням матеріальних ресурсів виробництва; фінансування інженерної інфраструктури сільських територій; витрат на генетичні ресурси тощо.
Якщо у 1990-95 рр. рентабельність сільськогосподарського виробництва складала в середньому 67,6% за рік, за рахунок використання закладеного раніше потенціалу, то з 1996 по 2000 рр. середньорічна збитковість досягла 16,7%, критична у 1998 р. – 29,5%. Саме на цей період припадають найбільш кардинальні методи державної підтримки з метою виведення галузі з кризового стану.
Значним пластом державної підтримки було списання боргів сільськогосподарським товаровиробникам (1992 р., 1996 р., 1998-2001 рр.), що сприяло виведенню сільського господарства з хронічно збиткової у бюджетоформуючу галузь.
Для стабілізації ситуації, через брак коштів державного бюджету на здійснення прямого фінансування галузі, були запроваджені непрямі методи підтримки, у вигляді спрощеного режиму ПДВ (з 1998 р.) та пільгового оподаткування ФСП (з 1999 р.). Цими заходами вдалося досягти стійкої позитивної тенденції розвитку сільського господарства, з 2001 року рентабельність вирівнялась, досягнувши 23,6% у 2014 році.
Внаслідок проведених реформ в аграрному секторі Україні на базі реорганізованих КСП склалася структура сільського господарства з паралельним розвитком крупно- (агрохолдинги) і дрібнотоварного (фермерські та особисті селянські господарства) виробництва. Проте у механізмі державної підтримки не відбулося ніяких реакцій на цю практику. В результаті, значна частина державної підтримки спрямовувалась на розвиток крупнотоварного виробництва, в силу його організованості, можливостей доступу до ринку фінансових ресурсів, потужного лобі в урядових структурах [2]. Оскільки не всі організаційні форми господарської діяльності, на які була спрямована державна підтримка, виправдали державне регулювання щодо їх реформування та підтримки, то у подальшому пріоритети змістились у бік підтримки виробництва.
З 1998 до 2004 р. у системі державної фінансової підтримки розвитку сільського господарства переважала підтримка за рахунок непрямих механізмів (пільгового оподаткування), а з часом зросла частка підтримки за рахунок надання кредитних субсидій. З 2004 року запроваджено практику здійснення доплат за збереження поголів’я у тваринництві, з 2006 року – дотації на одиницю виробленої продукції, а у рослинництві – на гектар посівів певних культур. У деякі роки діяли програми субсидування витрат на придбання окремих видів матеріально-технічних ресурсів: добрив, вітчизняної техніки. У структурі витрат лідирує тваринництво, тоді як у 2000-2001 рр. найбільше коштів виділялося на програми часткової компенсації ставок по кредитах комерційних банків, селекцію та протиепізоотичні заходи [3].
Надалі, готуючи приєднання України до СОТ, держава взяла на себе зобов’язання застосовувати механізми ринкового регулювання розвитку сільського господарства, що передбачає виділення його як особливої сфери державного регулювання та координації, посилення конкурентоспроможності сільськогосподарської продукції та галузі сільського господарства в цілому; створення сприятливого середовища для іноземних інвестицій; покращення доступу на зовнішні ринки сільськогосподарських та продовольчих товарів, підвищення якості товарів і послуг, здешевлення вітчизняних та імпортованих товарів і послуг тощо.
Тому уже до 2011 року в галузі сформувався інструментарій бюджетної підтримки, який характеризує спрямованість фінансування за напрямами: виробничі дотації товаровиробникам (пряма бюджетна підтримка за галузями рослинництва та тваринництва); кредитування витрат аграрного сектора; субсидії на придбання ресурсів (компенсація частини здійснених інвестицій у рамках цільових програм, зокрема, будівництва ферм та тепличних комплексів); стимулювання технічного переоснащення господарств агропромислового сектору, зокрема машинобудівною продукцією на основі лізингу; здійснення цінового регулювання аграрного ринку; підтримка окремих форм господарювання на селі – фермерства, кооперації; створення інформаційного середовища – служб дорадництва; фінансування заходів щодо розвитку соціальної сфери та ін. Чимало з цих програм на даний час укрупнені, більшість з них не фінансується, але нормативно-правове поле чинне, відповідно держава декларує означені напрями, як ключові, хоча через брак коштів і не здійснює їх фінансування [3].
Сформований правовий інститут, який включає норми, що регулюють різні види аграрних відносин: щодо виробництва стратегічних видів продукції, державної підтримки різних форм та категорій товаровиробників, функціонування певних ринків продукції, продовольчу безпеку, соціальний розвиток села.
Список використаних джерел
1. Месель-Веселяк, В.Я. Напрями розвитку галузей тваринництва та їх державна підтримка [Текст] / В.Я.Мессель-Веселяк // Економіка АПК. – 2004. – № 9. – с. 3.
2. Розвиток аграрних холдингових формувань та заходи з посилення соціальної спрямованості їхньої діяльності [Текст] / [Лупенко Ю.О., Кропивко М.Ф., Малік М.Й., Радченко О.Д. та ін.]; за ред. М.Ф. Кропивка. – К.: ННЦ ІАЕ, 2013. – 50 с.
3. Тулуш, Л. Д. Стратегічні напрями бюджетного регулювання розвитку агропромислового виробництва в Україні [Текст] / Л. Д. Тулуш, О. Д. Радченко // Економіка АПК. – 2012. – № 10. – С. 81-90.
|
