Греськів Олена
к.геогр.н., доцент кафедри економіки підприємства
ВП НУБІП України «Бережанський
агротехнічний інститут»
м. Бережани
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ, ЯК СФЕРИ ВЗАЄМОДІЇ СУСПІЛЬСТВА ТА ПРИРОДИ
Завдання природокористування як науки, - на думку її засновника Ю.М. Куражковського, - полягало у розробці загальних принципів здійснення діяльності, пов’язаної із безпосереднім користуванням природою і її ресурсами або зі зміною дії на неї.
До основних напрямків природокористування відносять ресурсоспоживання, ресурсокористування, відновлення природних ресурсів, охорону природи, перетворення природи.
Природокористування є явищем багатоаспектним, що знаходить своє відображення на різних ієрархічних рівнях (глобальному, регіональному та локальному), та у різних суспільних формах будівництво тощо.
Залежно від рівня взаємодії суспільства та природи спостерігається різний спектр форм та видів природокористування. Так глобальний рівень природокористування, у межах ландшафтної оболонки, поєднує усі можливі суспільні форми природокористування, оскільки ландшафтна оболонка є місцем взаємодії суспільства та природи.
Регіональний рівень природокористування має обмежений перелік форм та видів природокористування, що зумовлено специфікою природних умов, наявним природно-ресурсним потенціалом (ПРП) території.
На локальному рівні природокористування визначальними є такі суспільні чинники: історія освоєння території, запровадження відповідних традицій природокористування, чи форм і видів, які є тут найбільш господарсько доречними. Так на локальному рівні людські спільноти змогли перетворити окремі малосприятливі для сільського господарства ділянки суші на високопродуктивні сільськогосподарські угіддя, а в окремих випадках і певні акваторії океану.
Форми природокористування за способом технологічного впливу на природне середовище розрізняються, у першу чергу, глибиною перетворювальної здатності окремих компонентів геосистем, та можливістю їх подальшого самовідтворення.
Як зазначає О.М. Рябчіков, промислові види природокористування мають високу здатність до антропогенного перетворювання навколишнього середовища, і формування техногенних ландшафтів, що самостійно не здатні ренатуралізуватися до вихідного стану. Однак, на відміну від сільськогосподарських видів природокористування, вони мають локальне просторове поширення [4].
Сільськогосподарські види природокористування не здійснюють глибоких перетворень природних процесів і компонентів геосистем, однак вони є домінантними для ландшафтів України. Вони надзвичайно залежні від кліматичних умов та істотно впливають на ґрунтовий покрив.
Агробіоценози за певних умов відносно легко реконструюються у природні біогеоценози.
Рекреаційне природокористування виникає в місцях багатих на природні рекреаційні ресурси завдяки специфічному поєднанню геоморфологічних, кліматичних та гідрологічних умов території. При регульованій рекреаційній діяльності не відбувається значної зміни природних умов. Тільки нерегульована рекреаційна діяльність може привести до порушення унікальності геосистем. На відміну від попередніх форм природокористування, рекреаційне освоєння геосистем передбачає загальну збереженість природного стану їх компонентів. З ростом потреб у рекреаційній діяльності населення і розширенням сфери відпочинку і оздоровлення роль рекреаційного природокористування зростає. Сьогодні його розглядають як один з видів альтернативних до традиційного природокористування [5].
Заповідне або природоохоронне природокористування є особливою формою, яка докорінно відрізняється від усіх інших форм за метою її організації. Якщо попередні форми природокористування зумовлені, передусім, прагматичними традиційними господарськими мотивами, то функціонування заповідного природокористування покликане передусім проблемами збереження природних геосистем для відновлення компонентів природи і відповідно забезпечення збалансованого розвитку суспільства та природного середовища. Господарські інтереси, у даному випадку, поступаються інтересам збереження природних компонентів та середовищ існування біоти і життєдіяльності людства. Власне тому заповідне природокористування розглядають як основну альтернативу традиційним видам, яке здатне збалансовувати господарські і природопідтримувальні інтереси.
У зв’язку з цим, важливими є теоретичні і прикладні наукові розробки оптимізаційних підходів природокористування, побудованих на ранжуванні видів функцій геосистем за їх пріоритетністю для регіону. Такий підхід стосовно ландшафтно-екологічної оптимізації території, розроблений проф. М.Д. Гродзинським [3].
В умовах сталого природокористування, розвиток якого обумовлений переходом на засади міжнародної стратегії сталого розвитку і Всеєвропейської стратегії збереження ландшафтного і біотичного різноманіття особлива увага приділяється врахуванні принципів пріоритетності прав громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля, гармонійного взаємопов’язаного розв’язання соціальних, економічних і екологічних проблем, системності та комплексності у регулюванні екологічних відносин, запобіжному характері запровадження природоохоронних заходів тощо.
При цьому провідна роль відводиться ресурсозберігаючим видам природокористування – рекреаційному і заповідному.
Суспільство та природа є нерозривно пов’язані і навіть умовний їх поділ на дві автономні системи викликає певні проблеми щодо одержання об’єктивних наукових даних про предмет дослідження. Однак абстрагування цих систем у межах визначеного специфічними умовами пошуку дозволяє чітко виявити характер та особливості взаємовпливу між даними системами.
Для вирішення такого протиріччя В. А. Барановський пропонує розглядати суспільство та природу, як окремі елементи чи підсистеми у межах інтегративних геосистем різних рангів. При цьому інтегративна геосистема глобального рівня поєднує усі прояви взаємодії підсистем, тоді як геосистеми регіонального та локального рівнів (територіально виробничі системи) формуються у відповідності до специфіки переважання тих чи інших взаємозв’язків між підсистемами (наприклад виробничі, рекреаційні, природно-господарські тощо). При цьому формування територіально виробничих систем визначається найчастіше економічною ефективністю взаємовідносин (тобто суспільна підсистема виступає як активна комплексоутворююча складова). Поряд із цим взаємодія складових інтегративних систем має певні закономірності. Оскільки геосистема є територіальною цілісністю, то зміна навіть одного з компонентів порушує рівновагу усієї складової геосистеми. Тому однією з основних закономірностей взаємодії суспільства та природи є обмеженість самовідновлення природи та регулювання її змін під впливом суспільства. При певному рівні впливу зміни природної складової стають необоротними і це призводить до погіршення умов існування суспільства, тому постає питання про регулювання такого впливу [1].
Список використаних джерел
- Барановський В.А. Екологічна географія і екологічна картографія / В.А. Барановський – К.: Фітосоціоцентр, 2001. – 252 с.
- Барановський В.А. Екологічний фактор сталого розвитку / В.А.Барановський // Екологічний вісник. – К.: ВЕЛ, 2003. - № 5-6. – С. 27-30.
- Гродзинський М.Д. Пізнання ландшафту: місце і простір. [Монографія у 2-х т.] / М.Д. Гродзинський – К.: Видавничо-поліграфічний центр „Київський Університет”: Т.1. – 2005. – 431 с. Т.2. – 2005. – 503 с.
- Руденко Л.Г. Концепція сталого (збалансованого розвитку) / Л.Г. Руденко, С.А. Лісовський // Український географічний журнал. – К.: Академперіодика, 2005. – №4. – С. 3-10.
- Царик Л.П. Природокористування: сутність, основні дефініції, структура, концептуальні засади / Л.П.Царик, О.Греськів // Подільські читання (Географія. Біологія. Екологія. Охорона природи). Матеріали ІІ міжнародної науково-практичної конференції. – Тернопіль: Тайп, 2013. – С. 95-99.
| 
